У День Збройних сил України, 6 грудня, в Києві відкрили пам’ятник Герою України Олександру Мацієвському, якого російські окупанти розстріляли за слова "Слава Україні". Монумент встановили на території Національного історико-архітектурного музею "Київська фортеця", де розташований також Головний військовий клінічний госпіталь. Скульптуру одразу почали обговорюваи — вона отримала різні і подекуди критичні відгуки серед громадськості, експертів, захисників і захисниць України. Надмірний реалізм багато хто назвав моторошним, а зображення сцени останнього моменту життя захисника — травматичним та позбавленим поваги. Засновником проєкту є Валентин Вінцелевич, який із командою розробив сайт, де памʼятник Мацієвському можна роздивитися з різних ракурсів, а також "приміряти" памʼятник до різних локацій — такий підхід також критикують користувачі соцмереж. Суспільне Культура поспілкувалося з експертами в сферах мистецтвознавства, публічної історії та міського планування про пам'ятник і публікує їхні коментарі.Антон Лягуша, доцент Університету Джорджа Мейсона, спеціаліст з публічної історії, історичної наратології та медіакомунікацій, експерт Kyiv School of Economics Гіперреалістичний образ

Те, що мене страшенно вразило — коли мати дивиться на цей пам'ятник і каже: "Ходімо додому. Пішли додому, ти такий живий. Я так на тебе чекала". Є це відео, де вона проговорює цю фразу. Це означає, що цей образ настільки гіперреалістичний, що він відкидає у споглядаючого ідею смерті.

Я ніколи не був матір'ю, це очевидно. Але мені видаються зрозумілими її мотиви, це не піддається критиці для мене. Але гіперреалістичність зображення означає не лише неможливість смерті, а одночасно з цим неможливість героїзації. У мене виникає питання, чому іншим розстріляним Росією не встановлені пам'ятники. Я скажу страшну річ, але уявіть, що ми будемо ходити по території, де всюди будуть стояти в прозорих гробах майже живі люди...

Комодифікація війни

Наступна вкрай важлива річ — це цієї війни. Пам'ятування стає товаром, воно гламуризується. Чому я кажу про гламуризацію? Тому що це реальний музей Мадам Тюсо. Це атрактивність Піти подивитися на живу людину, яка зараз загине. Подивіться на невижившого українського солдата в кунцкамері. Це страшні речі. Я не хочу, щоб трагедія і горе цієї війни були елементом гламурної культури. Мені видається, принаймні зараз і в найближчому майбутньому, що це недопустима опція.

Етичні межі для вшанування пам'яті: як експерти реагують на пам'ятник загиблому воїну Олександру Мацієвському Що комунікує скульптура

Третє — що нам має комунікувати це місце пам'яті? Що ми маємо там робити? Будь-яке місце пам'яті має володіти певним функціоналом, опціями і атрибутами, має нам про щось говорити та викликати в нас якісь почуття. Зараз ця статуя, як мені видається, не комунікує, а ретравматизує військових і людей через свою гіперреальність.

Чому це не втілено в символічному значенні? Символічне значення комунікує, ми можемо інтерпретувати його в залежності від позиції інтерпретатора. Я вже не кажу про мистецьку значущість. Мистецтво — це діалог з душею, воно існує для того, щоб говорити з кожною душею кожної людини. Але тут не розмова з моєю душею.

Партисипативність, думка громад

Основний пункт, який пов'язаний з комеморацією цієї війни це партисипативність. Я абсолютно проти ієрархічного прийняття рішень в практиках комеморації війни. Їх треба обговорювати з групами спеціалістів, людьми, які досліджують культуру і мистецтво. Також із ком'юніті, яке живе в місці, де має бути встановлений пам'ятник, чи форма монументалізації війни. Мене дуже лякає імперативна практика комеморації, за великим рахунком, ми повторюємо тоталітарний канон, коли влада вирішує, що має бути.

З іншого боку, родини, коли ховають своїх рідних, на своїх кладовищах абсолютно вправі вирішувати, які пам'ятники ставити, якщо це не універсалізоване місце поховання з універсалізованою системою надгробків.

"Я вижив, а він загинув"

Місце, де це встановлено, абсолютно антипартисипативна історія. Військовий госпіталь, воїни, які вижили, ходять поруч і дивляться на цю людину. Що може відбуватися в їхніх думках? По-перше, флешбеки, ретравматизація, коли людина повертається до своєї травми, до ситуації страху, насилля, жаху, який переживають люди.

Друге — чи хтось подумав про те, що потенційно це зображення може викликати у військового почуття сорому того, хто вижив? Я вижив, а він загинув. І він тут стоїть, як нагадування мені, стоїть і каже, "ти не допрацював, чуваче". Є цивільний сором людини, яка вижила, а є військовий, це зовсім інша історія. Кожен військовий може по-своєму це інтерпретувати — не допрацював, не потрапив в полон і багато чого "не". І тому наразі я не знаю більш неадекватної практики комунікування цієї війни.

Пам'ять для усіх загиблих

Це страшні речі, але ми з вами знаємо, що Мацієвський не був єдиною людиною, яка була розстріляна в полоні. В останні кілька тижнів тому було відео, на якому кількох українців розстріляли в полоні, був скандал на міжнародному рівні. А тепер давайте подумаємо про родини цих людей. Якби це був символічний пам'ятник розстріляному полоненому, він би говорив, що всі розстріляні полонені мають право на цей пам'ятник. І там є ім'я, душа, серце, думка цієї людини.

Виходить, що ми обираємо кого пам'ятати, увічнювати, а кого ні. Я однозначно за те, щоб цю війну увічнювати. Я не проти монументів. Я за те, щоб віддавати належну шану нашим великим воїнам. Але я проти селективізації, ієрахізації і антипартисипативності.

І в тому числі, це має бути місце ритуалу. Уявляємо собі День перемоги або день трагедії, будь-який ритуал покладання квітів чи ще чогось. Ми покладаємо квіти в дуже конкретній восковій фігурі в гробу. За що? За те, що він був розстріляний?

Інша історія, коли ми йдемо на кладовище, до конкретної людини, до надгробку. Але коли ми приходимо конкретно до фігури Олександра Мацієвського то, виходить, що ми не згадуємо десятки, сотні чи можливо тисячі інших розстріляних. Які також можливо кричали "Слава Україні", але з ними не існує відео, вони не потрапили в соцмережі. Про них не існує фіксації інформації, але це не означає, що їх не існує.

Сьогодні є смерть, вона дуже страшна для всіх: і для військових, і для цивільних. Ми наче намагаємося створити собі ілюзію вічності в сенсі безсмертності. Але це не так.

Ольга Балашова, мистецтвознавиця, кураторка, кандидатка філософських наук, голова правління UMCA Культурна політика та політика пам’яті

Все, що відбувається зараз із процесом меморіалізації в Україні — прямий наслідок відсутності стратегічної та осмисленної культурної політики та політики пам’яті протягом всіх років Незалежності. Нагадаю, вони не з’явились на рівні держави навіть після десяти років вигризання цієї незалежності у військовому протистоянні.

Ми жили в колоніальному тумані безпам’ятства, дозволяючи нищити свою культурну спадщину, не цікавились власною історією, не бажали усвідомлювати цінність ані давнього, ані сучасного мистецтва, байдуже дозволяли руйнувати архітектуру та людинолюбно організований міський простір. Всі ці процеси не зупинилися з російською агресією, а тривають зараз. Але травмоване війною та охоплене патріотизмом суспільство цього не усвідомлює.

Те, що ми бачимо повсякчас у публічних просторах українських міст та сіл — не є меморіалізацією, адже вона передбачає осмислення та пропрацювання досвіду, а це потребує уважної спільної роботи багатьох професіоналів з різних сфер. Те, що ми бачимо — це реакція на біль втрати, відкриту рану, яку ніяк неможливо зменшити. Будь-які розмови про естетичний вимір таких жестів розбивається об етичну неможливість це обговорювати.

Приватна ініціатива в публічному просторі

Громадян, які захоплюються меморіальним зображенням Олександра Мацієвського, значно більше, ніж тих, хто розуміє масштаб трагедії, яку він проявив своєю появою. І трагедія перш за все в тому де та завдяки кому з’явився цей меморіальний об’єкт. У публічному просторі. Національного музею "Київська фортеця". З приватної ініціативи.

Команда музею, який створений, щоб працювати з воєнною історією розписалася у власній професійній непридатності та нездатності мати справу з маштабними викликами. Мало того, що вони за всі роки війни не запропонували жодної системної роботи в контексті меморіалізації. Вони віддали свою професійну експертизу випадковим людям, які просто мали енергію та гроші, аби втілити свою сумнівну (а можливо навіть і комерційну) ідею. І ніхто з музейних фахівців не піддав її сумніву.

Ми маємо визнати, що системи культури в країні нема. Є конкуренція амбіцій та ресурсів. І ми навряд чи можемо зараз щось зробити, щоб уникнути наслідків наших багаторічних дій, а радше бездіяльності. Це погана новина.

А хороша в тому, що ми можемо не лише спостерігати, але й починати долати безпам’ятство: цікавитись історією, мистецтвом, архітектурою, найкращими практиками в роботі з пам’яттю, вивчати досвід інших країн. І, зрештою, створювати інакші меморіали та меморіальні практики. Ми перебуваємо в точці нуль, де не існує правил і ніхто не гарантує нам гідність — ми перебуваємо в просторі вільної і нічим необмеженої конкуренції.

Тиміш Мартиненко-Кушлянський, секретар експертної групи з усунення пам’ятних об’єктів, пов’язаних з історією і культурою Росії та СРСР з публічного простору Києва при Київраді Етичні межі та художня форма

Немає сумніву у тому, що Герой України Олександр Мацієвський став одним з найвідоміших уособлень доблесті, честі, гідності і патріотизму усіх українських захисників, а пам'ять про нього буде передаватись з покоління у покоління. Водночас маємо усвідомлювати, що ця пам'ять, як і наша вдячність до полеглого воїна, є дуже делікатною матерією, адже значною мірою лежить у площині етики людини і суспільства в цілому.

Відкриття так званого пам’ятника Мацієвському серйозно підняло питання про етичні меж

Джерело