Відповідні історії опублікувало CNN в межах проєкту As Equals про гендерну нерівність. #Букви публікують епізоди про деяких українок у матеріалі.

Коли РФ розпочала повномасштабне вторгнення минулого лютого, багато з українських жінок не змогли або не захотіли виїхати. Більшість з 4,8 мільйона українців, які отримали тимчасовий захист в інших країнах з початку війни — молоді жінки та діти.

Жінки похилого віку залишилися в Україні здебільшого непомітні для світу, попри свій досвід, мудрість та стійкість. Ось деякі з їхніх історій.

Валентина Романова

Валентина Романова – 93-річна жінка, яка пережила Голокост, живе в інтернаті в Києві. Разом з іншими мешканцями минулого року вона евакуювалася на кілька місяців на захід України, але потім повернулася. Раніше її мати та багато друзів і сусідів були серед понад 33 000 євреїв, убитих підрозділами СС і німецької поліції в Бабиному Яру в Києві.

Я стара, свій вік прожила. Зараз важлива молодь. На жаль, багато хто не бачить перспективи. Діти принаймні не розуміють, що на них чекає — усі труднощі, усі перебудови та реконструкції. Мені шкода молоде покоління.

Те, що нам довелося пережити після Другої світової війни — це лише квіточки порівняно з наслідками цієї війни. Така руйнація!

Раніше ми жили в центрі міста, біля Золотих воріт. Через дорогу було німецьке консульство. Через день один кремезний чоловік виходив і вивішував прапор із нацистським знаком, а ми, діти, кидали в нього каміння. 

Коли минулого року почалася війна, нам запропонували евакуацію. Всі жителі були проти цієї ідеї. Ніхто не хотів йти. Попри обстріли, ми хотіли залишитися в Києві. Я народилася в Київській області й все життя прожила у Києві.

Ми вже пережили війну. Ми кияни, впораємося. Немає води? Ми знаємо, де криниці. Немає їжі? Ми не боїмося голодувати. Ми не хотіли йти. Але адміністрація сказала, що або ми їдемо всі разом, або ми йдемо жити до наших друзів чи родичів. Але більшості з нас не було до кого піти. Тому ми виїхали.

Клара Ушакова

74-річна Клара Ушакова живе в Києві після того, як вона та її родина були змушені залишити свій дім у Донецьку у 2014 році. Вони жили в Бердянську, Ужгороді та Краматорську, перш ніж оселитися в Маріуполі у 2016 році.

Коли російські війська вдерлися в Маріуполь у березні минулого року їй знову довелося тікати.

Я дуже любила Маріуполь, він був набагато кращий, ніж Донецьк. Я не пошкодувала, що переїхала до Маріуполя, зовсім не пошкодувала. Це було таке гарне місто. Чисто й охайно. Я дуже сумую за цим. Шість років і чотири місяці ми прожили в Маріуполі.

Найбільше сумую за друзями.

У Маріуполі жилося легше. Наші люди в Донецьку, я не можу сказати, що я їх ненавиділа, але коли я побачила, як вони вийшли на референдум 2014 року з криками “Росія!” Я не могла мати до них добрих почуттів, і зараз я їх ненавиджу. Зараз я їх ненавиджу.

Я не пам’ятаю, коли почалися вибухи. Ми вийшли на сходовий майданчик, і чоловік сказав: “Дивіться!” І я побачила, що біля нашого житлового будинку стоять дев’ять танків з буквою Z. Біла літера Z.

Ми були справді налякані. 

Коли ми втекли, то три дні провели в Бердянську. У тамтешньому спортивному центрі ми всі повинні були зареєструватися. Фільтрація. Я сказала: “Здрастуйте, я стара, мій чоловік хворий, можна, будь ласка, піти. Я не можу залишити чоловіка одного”.

Нам сказали йти до евакуаційних автобусів. Ми сіли в автобуси, але їх не відпустили. Ми чекали, чекали й чекали. І нічого не відбувалося. А потім, на третій день, водій сказав, що нарешті можна їхати, і ми почали рухатися в бік Запоріжжя.

На трасі було 22 російські блокпости.

Ганна Сергієнко

65-річна Ганна Сергієнко живе в невеликому селі приблизно за дві години їзди на південь від Києва, де її будинок є осередком для місцевих волонтерів, які виготовляють маскувальні сітки для передової.

Війна почалася не рік тому. Це почалося у 2014 році. Я була на пенсії, але все ще працювала і не знала, як допомогти. Я не могла піти на передову. Потім я побачила по телевізору людей, які плели маскувальні сітки. Тож я знайшла однодумців, звільнилася з роботи й 9 грудня 2014 року ми почали ткати.

Коли я надіслала фото першої зробленої нами сітки волонтерам в Одесу, вони сказали: “Це не сітка, це килим!”. Вони були занадто щільні.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я опублікувала допис у Facebook із закликом сусідів прийти й приєднатися до ткацтва. І вони це зробили! Діти дуже задоволені.

Ми намагаємося наслідувати природу. У природі немає одноколірних блоків або прямих ліній.

Я виросла у Болгарському районі на Одещині. Під час російсько-турецької війни там оселилися болгари. Там усі говорять болгарською. Коли ми ходили до школи, нас вчили російською. Перший раз я почула українську мову в старшій школі. У своєму першому завданні я зробила 140 помилок!

Я ніколи не забуду своє болгарське коріння, але я народилася і виросла в Україні, я живу в Україні. Тому я зазвичай кажу, що ми болгаро-українці.

Кожного разу, коли плетемо зимові маскувальні сітки, я думаю: “Сподіваюся, ми їх робимо востаннє”. Але, на жаль, за всі ці роки ми повертаємося знову.

Валентина Токарьова

85-річна Валентина Токарьова народилася в Росії. Вона переїхала в Україну молодою жінкою і жила на Донбасі на сході України 60 років, доки там не почалася війна у 2014 році. Вона втекла до Києва і відтоді живе там.

Я проводжу багато часу за комп’ютером. Мені подобається дивитися телевізор і відео на YouTube. Відколи почалася війна, я переважно дивлюсь політичні ролики. Багато новин, інтерв’ю та експерти, які розповідають про ситуацію. Я вірю, що ми переможемо. Що б не сталося, ми переможемо. Не можна прийти на чужину і все забрати, це не має сенсу.

Я росіянка за походженням, народилася в Новосибірську. Тому я в голові досі не розумію, як це сталося і як може бути війна. Я думала, що це неможливо.

Я приїхала на Донбас у 1962 році. Мені було 23 роки, я пішла за молодим хлопцем. Він не вартий того, щоби про нього розповідати. Ми прожили разом сім років, а потім він кинув мене і нашого сина.

Вже 60 років я живу в Україні. Я все життя працювала для України, це моя Батькі

Джерело